«Я виростала в музеях»
Спочатку в музеї Т.Г.Шевченка, а потім музей Народної архітектури, тобто я – музейна дитина. Мої батьки належали до «шістдесятників», я знала всю драматику, через яку проходив наш народ.
У 21 рік мене скрутили на Хрещатику і відправили до КДБ на допити. Заходить боров, дивиться на мене і каже: «Хм, здесь 10 лет назад сидела ваша мать. Яблочко от яблоньки не далеко падает?». Я кажу: «Ні, не далеко». Хотіли дати 15 років за «антирадянську пропаганду, підрив ідеології радянської держави та націоналістичну пропаганду».
Пам'ятаю, ми з батьками йшли до Івана Гончара на Печерську. За нами йшли «гебісти». Ніна Матвієнко ще була молодюсінька, зустрічалася з Петром Гончаром (сином Івана Макаровича), і це був осередок де ми збиралися. Я дитиною сиділа, слухала. Я знала про Голодомор, знала про розстріляних бандуристів, знала всі ці історії, росла в цьому. Я це виплакала все, за кожним: за Стусом, за Аллою Горською, за Олексою Тихим, за ними за всіма. Тому, що в хаті про це говорилося. Ти не міг бути до цього байдужим. Байдужим до України. Ти якось жив в цьому просторі й носив уже на собі великий тягар мовчання, великий тягар болю.
Ще з 2014-го року я займаюся волонтерскою допомогою на всіх фронтах де можу. За пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення я приїхала з Німеччини в Україну, тому що знала – буде велика війна, і я повинна бути тут, бо маю багато зв’язків і зможу вибудувати весь цей караванний шлях допомоги.
Коли все почалося, мої діти (вони народились і живуть в Німеччині) почали вимагати мого повернення. Я їм сказала: «В мене в житті було дві місії, два завдання. Одне – це ви, я його виконала, ви дорослі самостійні люди, як я собі мріяла. А друге – Україна». Діти сказали: «Тоді ми всі разом будемо працювати для України». Так організувався волонтерській фонд, і вже за два тижні приїхала перша велика допомога. З того моменту це майже нон-стопний караван.
Інший фонд – це моя німецька громада. Я належу до культурного клубу, в який входять освітяни, політики, лікарі, письменники, науковці Німеччини. Фактично весь цей клуб також долучився до допомоги. Голова оборонного комітету Німеччини приїжджала до нас в село, до своїх родичів, чула пісні у виконанні Тараса Компаніченка, чула про Україну і коли почалась війна – вона перша висловилася за надання зброї Україні.
Минулого року ми робили різдвяний ярмарок в Мюнхені та пекли справжні традиційні пряники з Гетьманської України. У нас майже ніхто не знає як цей пряник виглядає, а в європейській традиції це є невіддільним атрибутом Різдва. Ці пряники віднайшла моя мати, вона перша описала їх і взагалі нашу традицію випікання різдвяних пряників. Я це досліджувала, довго над ним сиділа, доки нарешті збагнула сакральний концепт цього пряника. І коли ми їх зробили — їх розкупили моментально.
В Німеччині багато українців, які забулися, що йде війна. Зібрати гроші дуже важко, спонсорство падає просто на очах, тому ми будемо продовжувати робити Різдвяний ярмарок в Німеччині, це одна з можливостей, щоб отримати якісь кошти. Просто ходити збирати вже соромно, треба щось робити.
Україна – завжди була болюча рана. Все життя це було служіння батьків, моє служіння Україні. Моя мрія — максимально зберегти українську народну архітектуру на тій ділянці, де я живу. Бо саме така Україна є європейською. Саме така Україна цікава туристам. В Україні раніше були маленькі тиночки, а не ці жахливі паркани до неба як зараз. І так само Україна була відкрита та комунікативна.
Щоб повернутися в європейську родину, до якої ми належали й належимо, треба зрозуміти самим: чому ми європейці та в чому наша європейськість? Один з факторів, це традиції, в яких вони досі живуть. А у нас вони зруйновані. Коли ми, будемо знати про себе, тоді ми будемо пропонувати продукт який буде заходити їм. Це буде не екзотика, а навпаки щось знайоме. Інше, але не чуже.
Коли ми йдемо по Мюнхену і бачимо наших сьогоднішніх українців – страшно на них дивитися як вони виглядають. Бабки з віночками на голові шурують… Хіба це ті українці, про яких Рєпін писав: «Найкраще у світі одягаються француженки та українки»? Коли ми будемо носити свій справжній традиційний одяг – нас приймуть як рівних в родину європейської національної ідентичності. Цей одяг треба вивчити, відшити, його треба повернути.
Я створила майстерню з відродження народного одягу для дітей, яка мала назву «Аденчик баденчик». Це моя прабабуся Даруня колись мені приказувала:
«Аденчик Баденчик
поїхав по зайчик.
Задком — передком
на Калишин двір,
а Калишина душа
отворяє ворота
ключиком, замочком,
золотим платочком.
Звідти вийшов Родеон,
а ти з гурту тікай вон!»
Ми, радянські діти, вважали що це така дурня. От «чорт з рогами з гарячими пирогами» був краще. І коли в мене у Німеччині народилася моя друга дочка, тримаю її, раптом веду пальцями по її руці «Аденчик Баденчик…» і я розумію, що це говорить моя прабабця. Ти передаєш дитині не «чортів з рогами», а те, що твої покоління носили і тоді відбувається якась магія.
У нас, як і у всіх європейців, наприклад, немає генітального матюка, це притаманно тільки росіянам. «Муха-цокотуха» у них герой значить, таракани – герої, навозні мухи, ще якесь гімно, все з гімном пов'язано. А павук, який є прообраз ткача матеріального світу – у них злодій. І це їхня ментальність, вони так мислять. Слово «мат» походить від слова «мати», у нас мати – свята, як і на всьому європейському просторі, в них – ні. У них «по-матушке» — лаятися. Треба зрозуміти що ми зовсім різні. Зовсім.
Я дивилася на дії росії, і мало того, я довіряю Західному світу, добре знаю їхню ментальність, і американців і німців, і я розуміла що це ніякі не жарти. Мене збентежила інформація, що путін о четвертій ранку буде мати промову. Зрозуміла — оце воно і буде. Я не спала, сиділа біля комп'ютера, почула вибух, вибігаю і бачу що вони потрапили у великий склад боєприпасів у сусідньому селі. Перші хвилин 10 це розгубленість, серце калатає, не знаєш що тобі робити. Це природньо для людської психіки, для такого шоку – ти не розумієш реальність і що відбувається, знаходишся в якомусь чужому кіно.
Але я була готова до цього, швидко взяла себе в руки та почала думати – які мої наступні кроки? Одразу з'явилося дуже багато завдань і я думала тільки про те, що маю їх виконати. Ти маєш вирішити за людей, зв'язатися, організувати допомогу. Я тільки зараз починаю усвідомлювати в якій небезпеці ми взагалі всі знаходилися на той момент. Тоді цього усвідомлення не було взагалі.
В Німеччині я прожила майже 30 років, і весь цей час працювала над тим, щоб відкрити їм Україну. Було дуже важко в ментальності людей з «Terra Incognita» зробити країну, яка не просто існує, а є країною зі своєю історією, зі своєю неймовірною культурно-історичною драматургією. Я фактично прищепила їм Україну, це мій просвітницький і культурний напрямок.
Коли я потрапила до Німеччини робила статистику для себе: протягом року в середньому з'являлося до 20 невеликих повідомлень про Україну в пресі. По телебаченню майже нічого не було взагалі. З цих двадцяти тільки три мали нейтральний або позитивний характер все інше було негативне.
Починається Помаранчева революція і перший раз за весь час диктор в помаранчевій краватці, перед початком новин на центральному німецькому каналі, починає робити першу історичну довідку про Україну. Я бачу все це і починаю ридати.
Під час війни раптом відбулося те, про що ти мріяв: щоб ця країна заявила світу про себе. І вона себе заявила там, де світ навіть не очікував, там, де світ її вже поховав і хрестик приготував, щоб відспівати. Відбувається тектонічний злам в геополітиці й весь світ починає бачити Україну, яка дійсно вигризає свою свободу. Зміна відбулася величезна, і я дуже вірю в те, що настав момент про який ми всі мріяли, всі, кому ця Країна була рідною. Ціна тільки…
Та само як «Україна і росія», так і світ зараз ділиться на «добро і зло». Ізраїльський конфлікт цементує всю цю історію. У американських і європейських політиків змінюється ставлення. В контексті з Ізраїлем воно поглиблює розуміння небезпеки росії.
Демократичному світу немає вже можливості повернутися назад, вони прекрасно розуміють що нам треба виграти цю війну.
