Олег Шишков зі своїм дітищем TAKMED KIT
Я заплатив 3000 гривень за те, щоб відвезти сім'ю на вокзал в Харкові. Ми сідали в таксі, над нами пролітав винищувач, і кругом бахкало. Це був вже початок березня. Чоловіків на вокзал не пускали, але тут знову летить винищувач і охорона прикладом мене заштовхує в будівлю вокзалу. Потяг на Дніпро, ну ми й сіли. Так я опинився тут. Дорогою пишу пост у фейсбук, запитую, хто може прийняти сім'ю з дітьми і собакою. На той момент влаштовував будь-який варіант, аби не прилітало.
На початку війни тривалий час я займався забезпеченням Харкова медикаментами, бо там була жопень, а в Дніпрі був «Клондайк» просто, заходиш в аптеки – все є! Пізніше домовився безпосередньо зі складом медикаментів, мені за знижками відпускали і ми возили бусами це все на Харків, нічого ж не їздило туди.
Потім потихеньку в Харкові стало тихіше, почали відкриватися аптеки, з'явився асортимент. І я думаю, зараз потреба в моїй допомозі скінчиться і чим я буду займатися? Потрібні ноші? Чудово! Знайшли людей, які займалися пошиттям нош, "одружилися" з ними.
«Є пекельний дискомфорт: ну якого хуя я в тилу, а хлопці там? Неважливо, яка відповідь на це запитання. Нічого з цим зробити я не можу, у мене в голові ця ідея не контрольована.»
Через усю мою пігулочну діяльність мене назвали «Цар Таблетка». Зараз у мене залишилася тільки одна тендітна жінка Валентина Іванівна, вона діабетик з ампутованою ногою. У неї, як і раніше, немає грошей ні на що. І вся соціалка у неї не працює. І раз на кілька місяців я забезпечую її пакованом інсулінів. Але роблю це вже дуже просто - я хлопчакам у Харкові даю завдання, вони купують і привозять їй безпосередньо у дзьобик.
Так це все і працює. Є якісь маленькі соціальні контактики, від яких залежить досить багато. І коли людина завжди відкрита і весь час думає, як когось із кимось законнектити, ось тоді це виходить ройовий інтелект, як у мурах, як у бджіл. Кожен свій маленький шматочок тягне, а в підсумку воно все працює як крутецький великий мурашник.
І якось воно пішло медициною далі. Спочатку ми забезпечували військових медиків: хитровигадані голки для пневмотораксу, катетори для госпіталів, інші різні дуже специфічні штуки. І медики в мене вчепилися, а я вчепився в медиків. І я питаю:
– Медики, а що вам потрібно ще в житті взагалі?
– Найбільша проблема - це рюкзаки! Просто нічого немає!
– Ну як немає? Я заходжу в будь-який військторг і там валом рюкзаків! Шо вам не так?
– Це все не працює! Це все не підходить! Ми цим усім користуватися не можемо! Це не для надання екстреної медичної допомоги.
Ну і ось понеслася, я за два тижні переглянув пекельну купу протоколів з надання медичної допомоги різних стандартів – MARCH, TCCC, TCCC-MP. І ми почали розробляти рюкзак для тактичної медицини з нуля. Для «нуля». З безпосереднім постійним фідбеком від медиків: що так, що не так, що додати, що прибрати. У них вічна біда - все, що не зафіксовано, буде проїбано.
Медичні рюкзаки готові до відправки
Чохол для підтримання температури рідини
Хороший фірмовий рюкзак коштує 18 000 гривень. Це нескінченно багато грошей.
Причому це ще без обвісу! Собівартість нашого рюкзака з усіма обвісами - 4890 гривень.
Причому це ще без обвісу! Собівартість нашого рюкзака з усіма обвісами - 4890 гривень.
Наше завдання, щоб у кожного бойового медика в ЗСУ був якісний, нормально організований, модульний, зручний, дешевий і класний рюкзак. За нашими даними мінімум 8000 медиків потребують таких рюкзаків. Наша потужність виробництва на даний момент... ну добре якщо 30 таких комплектів рюкзаків на місяць. І потрібно дохрена грошей.
До війни основна і єдина стаття доходів у мене це була рекламна фотографія. Дитяча школа фотографії це, по суті, волонтерство. Остання мирна комерційна зйомка була 23 лютого. А під час війни в мене була тільки одна зйомка. Місяця півтора тому зателефонував мій старий клієнт і запропонував повноцінну роботу фотографом на зарплату. Спаси-допоможи, всі фотографи кудись зникли. Чомусь. Незрозуміло що сталося. Я думав-думав... і відмовив. Я набагато ефективніше буду задіяний у тому, чим займаюся зараз. Єдине, що я зараз знімаю, це астро-фоточки. Це вже коли зовсім припече, зовсім несила. Це моя терапія.
«На початку війни я думав, що професія фотографа – найогидніша, найнепотрібніша з можливих.»
Кого я тільки не знав із фотографів - вони займалися чим завгодно, крім фотографії. Я куди тільки не тикався, у волонтерських центрах говорив: давайте репортажку познімаю – ні, тут усе секретне, не можна! Потикався, як фотограф ніде я приткнутися не зміг.
Ніхто з росіян не змирився з тим, що вони – чмо. Це просто імперська спадщина совка. Імперії, яка розвалилася. Поки люди не усвідомлюють свою індивідуальність, себе як націю, вони вважають, що це не справедливо. І цього совка жахлива кількість у менталітеті росіян. Це той базис, на якому стоїть уся їх пропаганда, що вміло використовує ідеологію власної «величі з ніхуя». Коли ти просто за місцем народження Великий. Це так не працює. Це потрібно кожного разу заслуговувати. У них криза самоідентифікації, вони не можуть відчувати себе великими, коли у них немає маленьких переможних війн. Усі їхні «надбання» – це напад на слабких. Їхня єдина перевага – це добування того, що в них лежить у землі. Їм здається, що цього достатньо, щоб мати домінанту над чим би то не було. Єдине, що вони вміють виробляти – це війна.
Був момент у моєму житті, коли я зрозумів, що я на своєму місці і роблю те, що маю робити, і мені класно від цього. Одного разу, під час своєї педагогічної діяльності, я відчув, що виросли діти, виховані батьками, у яких в голові помер совок. Яка гнучкість мислення, які судження у підлітків. Це маленькі люди, які ще не сформували свій погляд на світ, але в них він дуже різний, полярний, він раптом, несподівано, не в той бік. Він може бути помилковим, але він уже про особистість, про переживання, які він пропускає через себе, а не бере готові кліше. І тоді я відчув надію, що майбутнє нашої нації позитивне. У цієї країни є майбутнє з цих дітей!
«Свободу ніхто не дає, її беруть.
Ми, як нація, її взяли під час Майдану,
візьмемо і зараз.»
Ми, як нація, її взяли під час Майдану,
візьмемо і зараз.»
