– Увага! Готовність “2”! Дальність “50”!
Друга година ночі. Хлопці підхоплюються з койок, ще не до кінця прокинувшись, але діючи чітко, ніби вмонтовані в алгоритм.
– Скільки їх там?
– Та поки що один, але можуть бути ще.
Одягаються, швидко накидають розвантаження, перевіряють зброю. В руках планшети, рації, тепловізори. Виходять із теплого бліндажа в ніч, що пахне землею та сирістю. Небо чорне, як нерозчинна кава, і десь там уже летить гостинець від “братського народу».
Тільки кішка Соня, пухнаста господиня підрозділу, спокійно перевертається на інший бік. Вона вже звикла до цих нічних концертів. Звикла, що її нагріте місце знову стане холодним. Звикла, що люди вічно кудись поспішають замість того, щоб жити як кішки – спати, їсти й не зважати на дурниці.
Десь поруч починають працювати суміжні підрозділи – спалахи, гуркіт, грім неба.
– Готовність “1”! Дальність “4”! Азимут “150”.
Командир вдивляється у тепловізор, веде ціль лазерною указкою. Хлопці вже готові, затиснувши зброю в руках.
– Бачу ціль! Веду її! Відкрити вогонь на ураження!
І тут починаються такі “Зоряні війни”, що бідолашному Джорджу Лукасу навіть не снилося. Стрічки трасерів прорізають темряву, гуркіт вибухів відлунює в полі. Це не кіно, це черговий фрагмент української реальності – всього лише одного підрозділу з сотень, які щоночі тримають наше небо. Тільки тут перемога не в фінальних титрах, а в тиші, яка настає після вибуху в повітрі.
– Ціль уражено! 2:08!
– Підтверджую. Готовність “3”.
Пара секунд тиші. Потім хтось, не змінюючи тону, додає:
– Може кави?
– І смаколиків?
– І смаколиків.
Кухар, який кілька хвилин тому прицілювався в небо, зачохляє кулемет і йде на кухню. Мультизадачність – це про нас. Випивши кави, хлопці повертаються у свої спальні мішки, намагаючись урвати бодай годину сну.
Але не встигне Соня як слід згорнутися в клубочок, як пролунає знайома команда:
– Увага! Готовність “2”! Дальність “30”!
І знову ніч заходить на звичне коло.
