Євген «Лата»
32 роки, молодший сержант, старший бойовий медик.
Мандрівник, спелеолог, альпініст.
32 роки, молодший сержант, старший бойовий медик.
Мандрівник, спелеолог, альпініст.
Лабрадор «Ларрі»
5 років, сержант психологічної підтримки
5 років, сержант психологічної підтримки
Я ненавиджу армію. Все що стосується армії – все ненавиджу. Все. Колись я думав що армія це романтично, але коли постійно бачиш кров, смерть, кров, смерть, кров, смерть – розумієш що вся романтика, це розірвані на шматки побратими, обісрані, залиті сечею та блювотою. Нічого героїчного, нічого романтично. Це жахливо, це гидотно, це блювотно. Я проклинаю всіх кому подобається війна.
У мене взагалі довгий час не було ідентифікації себе як українця, я був «громадянин світу», навіть нещодавно знайшов в себе вдома футболку «Я русский» (ми в підрозділі постелили її на підлогу, як килимок). Завжди думав, що я буду жити за кордоном. Так і вийшло – виїхав до Великобританії, отримав диплом з відзнакою університету міста Ньюкасл, працював у National Geographic як оператор документального кіно. Всі події Майдану та початку війни пройшли для мене новинами з телевізора. Мої знайомі хлопці з Донецька пішли добровольцями на фронт, і я вирішив що треба приїхати хоча б подивитися, зрозуміти, для себе розібратися що до чого, тому восени 2014-го я повернувся до України.
Зібрав гуманітарну допомогу: ковдри, шкарпетки, консерви – дві машини усього завантажив і поїхав як волонтер до друзів у Пескі, згодом потрапив у ДАП. Тоді було все трішки легше – ти приїжджаєш будь-куди, будь до кого, просто живеш. Я взяв з собою камеру, щоб документувати події та залишився там на п'ять місяців. Був як доброволець, якийсь час провів серед Госпітальєрів, і вони мене дуже сильно надихнули на медицину. До того ж я вчився на альпініста-рятувальника, в мене був досвід надавання допомоги в горах, в печерах, і тому коли настало 24 лютого мені було просто вибрати посаду.
Відсотків на десять я думав що це якась дуже дорога маніпуляція і далі цього не піде, але на 90% – я був впевнений що війна почнеться. В січні 2022-го ми з дружиною були в Грузії, і стало питання чи повертатися до України? Я розумів що кордони закриють, ми зможемо виїхати і я точно піду в армію, хоча клявся дружині, що я ніколи в житті більше нікуди не піду.
Тому для мене повномасштабне вторгнення не стало чимось несподіваним, 24-го прокинувся о п'ятій ранку, а о 9:00 вже був військкоматі. Все було сплановано заздалегідь, рюкзак був зібраний, бронежилет та шолом напоготові, всі наші наступні дії були розписані у вигляді плану. Єдине, що я не спланував це те, що війна буде тривати ще десяток років. Через їх пропаганду я був впевнений, що завтра ворожий десант висадиться в Одесі та почнуться бої у місті. Думав що за два тижні я або помру, або ми переможемо або НАТО увійде і «все порішає».
Щоб йти на перемовини з ворогом, ми повинні мати перевагу в усьому: на полі боя, на політичній та міжнародній арені, для того, щоб саме ми диктували правила. Поки в нас такого немає. Ми чекали що санкції щось змінять, а росіяни як жили раніше, такі й живуть собі, як мандрували за кордон, так і мандрують. Вони пишаються цією війною, вони пишаються що «Їх хлопці на СВО давлять укров і фашистів». На початку ще була якась віра, що до них почнуть йти гроби й вони одразу схаменуться, але зараз розумію, навіть якщо їх там 400к загинуло – у відсотковому співвідношенні розкинути по всіх територіях – це ніщо, в ДТП людей більше гине. Тому в мене зараз вже немає жодних ілюзій. Що ми хочемо від всього світу, якщо у нас навіть військові слухають російську музику, розмовляють російською, дивляться російські серіали. Якщо ми хочемо, щоб в нас була перевага в перемовинах, то всі (і чоловіки, і жінки) мають працювати або в армії, або для армії.
В мене є багато друзів, вже колишніх, які позбігали за кордон, і я так мрію от щоб мені було от як і їм – байдуже на все! Зараз поїду за кордон у відпустку, я ж можу залишитися, але я сто відсотків повернусь сюди. Тому що, всередині живе українець, якого неможливо вбити. І ти ненавидиш це все, але ти розумієш, що я буду ненавидіти себе, якщо не закінчу це. І буду зневажати себе, якщо моїм дітям доведеться сюди піти. Якщо моїм дітям доведеться побачити цю війну. Я цього дуже боюсь.
Цивільні кажуть «Ми втомилися від війни», я їх дійсно розумію, ну як від цього не втомитися? Наратив «Стули пельку, військовим значно важче» не повинен бути, це розділяє Україну, нам не можна сваритися з цивільними. Не можна порівнювати біль один одного і втому один одного, тому що у нас у всіх різний досвід. Те, що для мене здається болем і важкою ситуацією – для когось може бути дрібницею. Минулий рік, коли по всій країні були блекаути, і дуже часто можна було чути «Що скиглите? Ось військовим, нашим хлопчикам зараз важко, а ви там ниєте!», а я в цей момент знаходжусь в селі, в мене в хаті є генератор, тепло, світло, їжа, і в мене все добре. А моя бабуся, у якої хворі ноги, на п'ятий поверх піднятися сама не може, і вона майже не виходить з квартири. Або моя дружина, яка живе на 21-му поверсі, їй треба з собакою гуляти. Є багато нюансів і випадків, коли нам не можна засуджувати інших людей, тому що ми не знаємо їх досвід. Мені іноді буває легше сидіти тут в селі або десь в окопі ніж переживати складнощі в цивільному житті.
«Військовим важко, а ви тут розважаєтесь!» – та хай розважаються! Ми ж не знаємо що ця людина зробила до того як вона пішла розважатись? Минулого року ми з моїми друзями військовими приїхали у відпустку в Буковель. Сиділи «по цивілці» в кафе, зайшов якийсь блогер, почав знімати відео і кричати «Дивиться! Скільки тут мужиків! Ви кончені, йдіть на фронт!». Ми сидимо тихесенько посміхаємося, але я розумію що сидимо ми, військові, і хлопці за сусіднім столиком в цивільній одежі, але вони теж військові — у когось Lowa, у когось жетон видно. І це ж, так само як нам показують сюжет, де в Одесі гуляють на тусовці, і всі кажуть «Мудаки! Йдіть на фронт!», але з них 100% є якійсь військові у відпустці, є лікар, який весь день рятував життя, волонтери, бізнесмени, які задонатили декілька мільйонів грошей.
У кожного своє розуміння перемоги. Я не вірю і НЕ ХОЧУ кордони 1991 року, якщо їх треба буде здобувати військовим шляхом. Бо це означає, що ще багато років ми будемо боротися за землі, на яких вже виросло покоління російських дітей, яких виростили в повній ненависті до нас. Я можу на одній руці порахувати тих близьких друзів, хто залишився живий з 2014 року і не готовий втратити все і всіх, хто близькі для мене.
Я б повернувся у 2014 рік і залишився у Великобританії, не повертався б в Україну, щоб поїхати на війну. Але це мрії, в реальності я ще раз це зробив у 2022-му році, теж не зміг залишитися за кордоном. Бо найважче для мене – це вбити в собі українця.
А взагалі в мене є «супер сила» – я дуже везучий.
