Ольга «Відьма» Бігар
31 рік, лейтенант, заступник командира з артилерії
31 рік, лейтенант, заступник командира з артилерії
Працювала у сфері адвокатської діяльності, в мене були юридичні фірми, які займалися наданням послуг у сфері права. Комплексно обслуговувала великі бізнеси. В мене така сама війна була до війни, тільки паперова війна, війна з рейдерами. В принципі в моєму житті мало що змінилося, тільки рівень навченості ворогів, а так і тоді погрожували вбити та чого тільки не було.
Повномасштабна війна для мене почалась у 2014 році, це був ніякий не локальний конфлікт, я була свідком тих подій, розуміла що трапилось, і добре бачила перші кроки цієї війни. Всі ці дев'ять років я очікувала коли наступить ескалація.
У 2014-му році був розпач, розгубленість, тупий біль. Я бачила несправедливість навколо, але здійснити якісь активні дії щодо припинення цього не могла. Я взагалі людина-дія, коли виникає якась проблема – в мене перша реакція "Як я можу це виправити?". Так і у 2014-му році я постійно мучилася питаннями "Що я можу зробити? Як я можу це зупинити?". А відповіді я не могла знайти, бо де-юре "их там нет", а де-факто там були кадрові російські війська, які намагалися захопити нашу територію.
Я приїхала в Краматорськ, побачила весь цей жах. Шукала зв'язки з СБУ, ЗСУ, намагалась допомагати, волонтерити, і не розуміючи що робити далі я просто закрилась тоді в себе у квартирі та малювала на стелі сакуру. Я розмалювала повністю стелю як Сикстинську капелу, це мене трошки заспокоїло, через декілька днів я прийшла до тями й почала шукати шляхи підпільної боротьби з цією орківською навалою. Краматорськ намагалися окупувати, але наш міський голова не давав можливості це зробити, і тоді почали відловлювати наших активістів, їх почали "садити на підвали", деяких вбивали. Моя сім'я також була в цьому списку.
2022 рік це абсолютно інше – ситуація визначеності та відчуття сили. Це було для мене щось очікуване і зрозуміле тому і не було ніяких сумнівів чим займатися і куди рухатися. За 9 років накопичилась біль, ненависть, негативна енергетика і я зрозуміла, що нарешті можу діяти – можу піти в у військо, щоб захищати країну, можу зробити щось для припинення цього безкарного насильства.
Ми прекрасно розуміли що буде війна ще з 2014 року.
Тому що є приклад Грузії, Чечні.
Дідусь мій завжди казав «З росією не можна жартувати. Це підступні, підлі сусіди. Якщо вони відкрили рота і захотіли захопити твою землю, вони все одно це будуть робити, рано чи пізно».
Тому що є приклад Грузії, Чечні.
Дідусь мій завжди казав «З росією не можна жартувати. Це підступні, підлі сусіди. Якщо вони відкрили рота і захотіли захопити твою землю, вони все одно це будуть робити, рано чи пізно».
На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році попасти у війську могли лише ті, хто дуже сильно цього хотів. Доля тебе ніби випробовувала на твою стійкість. Через ракетну небезпеку та загрози диверсійних груп місця видачі зброї та місця комплектування постійно змінювалися. Всі ці дні перебуваючи в повній невизначеності, залишилися тільки ті, хто дуже сильно хотів захищати країну. А всі інші, хто налякався цим військовим побутом, в наметах, на морозі – звичайно відсіялись.
Перша зустріч з ворогом, перше бойове хрещення в мене відбулося в вересні 2022-го у Бахмуті. Ми з моїм командиром пішли на рекогносцировку, для того, щоб прийняти позиції. Я навіть не очікувала, що буде така щільність артилерійського вогню, що така буде загроза. Тільки почула "Бігом! Вниз! Лягай!" і тут така дика навала починає працювати і авіація і РСЗВ. Я тільки почула як бахають "Гради", залетіла в перший підвал, і бачу як цеглини рухаються, висуваються зі стіни. Страху, на той момент, я не відчула, але зробила висновок що мені треба попрацювати над навичками швидкого пересування, бо в цьому всьому – з автоматом, з БК, в бронежилеті – ти сильно маневровою себе не відчуваєш. Трошки адреналіну хапанула, на все життя запам'яталося. Ми, два офіцери, я з командиром, пішли туди перші, тільки після цього туди пішли наші хлопці.
Кажу, хлопці, ми сюди приїхали не вмирати. Ми приїхали вбивати. Вбивати окупанта. Це вони прийшли на нашу землю зі зброєю. Це їм повинно бути страшно. Ми їдемо не на заклання, ми їдемо на полювання.
Дуже важко пояснити чому маніяк вбиває. Тому що йому це подобається. Логіка психопатичної особистості не підкорюється логіці нормальних людей. Для них когось вбивати – це норма життя. Вони отримують від цього задоволення, позитивні емоції. Думаю треба питати маніяків, вбивць вони краще зможуть пояснити в чому логіка того, щоб вбивати, ґвалтувати, нищити людей які в цьому абсолютно не винні.
Ми зараз боремося не просто за територіальну цілісність, а за можливість існування нашої нації, нашого народу. Якщо ми зараз не зупинимо їх, у нас не буде місця куди повертатися, у нас не буде дому. І в цій можливій реальності, під окупацією, для нас, військових, там так само місця не буде – скоріш за все ми будемо ліквідовані, або завербовані в російську армію і використані проти інших країн в подальшій російській агресії.
Починають пристрілюватись, полетіло в інші координати, але поруч, і ми бачимо вибухає потужно. Кажу – афігенна пристрілка, давай ще! Туди ж!
Стріляли по позиціях орків, а трошки правіше в них був схрон БК.
Стріляли по позиціях орків, а трошки правіше в них був схрон БК.
Так, ми втомлюємось, можемо сказати "Хочу додому", але треба розуміти, що якщо ти не виконаєш наказ і не зробиш те, що від тебе залежить – дома в тебе вже не буде і повертатись тобі буде нікуди, і твоїм дітям буде нікуди повертатися. Якщо зараз ми не зупинимо ворога – мирного, спокійного життя для нас і наших дітей вже не буде. В будь-якій іншій країні ти можеш побудувати своє життя з нуля, але ти не будеш там своїм, це не твоя рідна держава, це не твій народ і відчувати себе щасливим навряд чи вдасться.
Розумію що таке справжній страх, і що не кожна людина може змиритися з тим, що треба повністю поміняти своє життя. Військо реально змінює тебе, змінює мислення та стиль життя, і ти вже ніколи не станеш тим, ким був до цього. Але з іншого боку не до кінця розумію мотивацію ухилянтів, тому що рано чи пізно стане питання – чи ти будеш жити, чи ти загинеш. Кожен, хто зараз ще не прийняв таке рішення, не мобілізувався, хоча б для себе повинен готуватися до того, що це може статися будь-який момент, і розуміти що це не є забаганка політичних лідерів чи воєнкомів. Це боротьба за власне існування. Головний страх для мене — програти цю війну. Тому що тоді прийдеться повністю переформатувати своє життя, доведеться їхати з країни. Я розумію, що я справлюсь, але не хотілося б.
Ну було таке що «Девушка!», кажу – я тобі не «девушка», а офіцер! Таке іноді буває, але один із моїх сержантів сказав, що коли командир – жінка, то хочеться виконувати накази в два рази краще, щоб не дискредитувати чоловічий рід.
«Там» немає «жінок», немає «чоловіків». Ми живемо разом, в нас спільна мета, і ці всі речі гендерні, вони вирівнюються під час роботи.
«Там» немає «жінок», немає «чоловіків». Ми живемо разом, в нас спільна мета, і ці всі речі гендерні, вони вирівнюються під час роботи.
Я вдячна армії за розуміння цінності життя. Тільки тут я відчула щастя від маленьких речей – почала радіти ранковій росі, сходу і заходу сонця. Я почала радіти тому, що раніше здавалося чимось буденним. Кожен з нас, військовослужбовців, мав якісь комплекси, гнався за примарними речами: краща машина, більший будинок, вища посада, а зараз, коли бачиш як перетворюється на купу цегли та пилу майно, за яке люди все життя борються, сваряться, судяться – розумієш, що це все – матеріальне, а реальна цінність це лише життя і свобода. Все інше просто пил, це все те, що можна перетворити одним пострілом на ніщо. В армії ти звільняєшся від усіх цих забобонів, стереотипів і починаєш почувати себе щасливим, починаєш себе цінувати, сприймати себе адекватно.
Не буває безглуздих наказів, буває недолуге виконання"
Треба сприймати армію як окремий стиль життя. Сприймати своїх командирів як начальників, довіряти, вірити їм. І тоді все у твоєму армійському житті складається позитивно. Людей дуже сильно пригнічує саме недовіра до своїх командирів і до їх рішень, це створює зайву непотрібну напругу. Якщо ти починаєш розуміти що ти є інструмент і працюєш в межах своїх повноважень і відповідальності – обурення швидко зникає.
Дуже болить, що за стільки років війни з росіянами, ми досі не навчилися протистояти їхнім інформаційно-психологічним операціям. Що ми дуже легко ведемось на дискредитацію наших лідерів. По суті кожна людина не ідеальна і за бажаннями, при правильному ракурсі, можна будь-яку позитивну дію перетворити на щось курйозне, знищити чиюсь репутацію, знизити морально-психологічний стан. І мені непокоїть, коли ми починаємо шукати ворога всередині замість того, щоб розуміти що треба воювати з ворогом назовні. Зі своїми ворогами ми розберемося, це наше внутрішня кухня, але виносити все це назовні й боротися проти своїх, проти близьких, коли на тебе атакує ворог і нищить твою націю – це для мене досі незрозуміло.
