Марина Григорович

Пройшла двадцять років у храмі. Зараз моя робота - волонтерство, переважно на користь військових. Ми стараємося допомогти та віддячити нашим захисникам. Все розпочалося зі звичайних вологих серветок, але з часом ми розширили свою діяльність, зараз шукаємо навіть човни та евакуаційні машини.

Уранці 24-го числа прокинулася у церковному дворі від шалених вибухів. Відкрила шторку, побачила темний Антонівський міст і зрозуміла, що почалася війна. Скажу чесно - не відчувала, не вірилось до останнього. Вони часто свої війська підводили під кордон, потім відводили, тому віри в те, що буде повномасштабне вторгнення, не було.

Страху не було, була розгубленість. Ми обдзвонили парафію, викликали всіх наших парафіян, і в церковному дворі отець Валентин відслужив молебень за українське військо. На дзвіницю і вздовж дороги вивісили наші прапори, сподіваючись морально підтримати наше військо.

Після молебню ми побачили просто чорне від гелікоптерів над Дніпром. Зраділи, вилізли на дзвіницю, думали, що це наші. Я побачила, що серед тих гелікоптерів є один нестандартний, не такий, як всі. Тоді отець Валентин знизу закричав: "Все! Злазьте! То не наші вертольоти, в нас таких нема на озброєнні, це ворог!"

Під час окупації основна емоція - страх, стискалось все, коли біля нас зупинялась автівка. Кожен день приходили люди, плакали: "Того в підвалі випустили, того мертвим викинули, того овочем повернули" - кожен день потік людей був.

Вісім місяців окупації я сама прожила на території церковного двору. Не виїхала, бо розуміла, що якщо ми покинемо церкву, туди зайдуть промосковські попи, і ми втратимо церкву. Ми мали утримати церкву.

Особливо страшно було, бо ми знали, що вони дуже не люблять отця Валентина. У нього були постійні проповіді про історію України, як Росія завжди нас принижувала, знищувала українські традиції. Він закликав хлопців боронити, бути готовими до захисту. Їх шукали, вони ненавиділи нас за це.

Під час окупації ми відразу закрили ворота і не працювали як церква. Тільки своїх запускали на службу та закривали хвіртку. Всю окупацію літургія у нас була українською мовою, як і багато років до цього. Ми не хотіли обслуговувати росіян, відмовлялись від співпраці, але вони постійно приходили, проводили обшуки, казали, як ми маємо агітувати за їх "руський мир".

У нашого народу не було цілі знищити їх, доки вони не напали на нас. Сказати, що ця війна потрібна нашому поколінню, мабуть, не коректно, бо багато загиблих, але тільки так ми зможемо знищити ворога настільки, щоб вони ніколи не відновились. Церква забороняє вбивати, але знищувати ворога, який прийшов на твою землю - це святий обов'язок.

Отець Валентин, настоятель нашої церкви, виїхав через місяць після початку окупації і допомагав нам ззовні. Наприклад, передавав нам ліки, бо дуже багато людей залишилось без необхідних препаратів, хворі на діабет, серце і так далі. Росіяни дозволяли завозити покійників в Херсон, він домовився і в катафалк під покійника ховав ліки, щоб нам передати.

Наші волонтери отримали грошову допомогу від європейських організацій, скуповували останні українські продукти, що тут залишились, та формували пакети допомоги. Потім ці пакети приносили до нас, і ми вже тихенько розподіляли між тими, кому була потрібна допомога. Хоча росіяни не дозволяли цього робити і шукали таких людей. Так що можна сказати, що я почала волонтерити ще під час окупації.

Волонтери - це сіль нашої української землі. Вони кричать, вони волають, вони принижуються, вони просять, вони по крихтах збирають ту допомогу, щоб надати війську.

Нещодавно я була в відпустці з сином, ми подорожували Україною, були в Тернополі, Києві, Львові, і я вже не бачила тієї згуртованості людей, яка була на початку вторгнення. У головах людей немає війни. Війна "десь там". Пропаганда має завести людей в такий стан, де вони будуть жертовними для війська. Відділити від себе небагато, але якби кожен українець допоміг - це був би зовсім інший рівень: швидше б перемогли, менше б людей загинуло. Набагато менше б загинуло.